Холодний вітер

ТУМАН

Туман повзе крізь мертві поля,
холодний вітер будить тишу.
Десь під ногами мерзне земля,
а я іду, хоча вже не знаю навіщо.

Мокрий плащ тримається на плечах,
дороги губляться серед руїн.
У далині чорніють дерева,
мовчать могили без імен.

Колись у руках цей меч був честю,
тепер він став важким, мов камінь.
На ньому роки, пил і втома,
і пам'ять тих, кого не стало.

Я пам'ятаю кожне обличчя,
кожне слово, кожну клятву.
Та час стирає навіть найсильніших,
залишаючи лише тіні позаду.

Вітер проходить крізь порожні міста,
гойдає двері покинутих будинків.
Немає голосів, немає світла,
лише холод у розбитих вікнах.

Я йду все далі крізь туман,
не шукаючи дороги назад.
Можливо, там попереду нічого,
можливо, там чекає тільки темрява.

Кожен мій крок відлунює тихо,
наче земля не хоче мене приймати.
Я залишив позаду своє минуле,
але воно продовжує мене наздоганяти.

Скільки життів залишилось у пам'яті?
Скільки імен я вже забув?
Я хотів захистити цей світ,
та зрештою сам став його тінню.

Небо сховалося за сірими хмарами,
сонце давно не торкається землі.
Навіть вітер сьогодні звучить інакше,
наче світ втомився говорити.

Я зупиняюсь посеред поля.
Навколо — лише холод і туман.
Меч падає поруч у мокру землю,
і вперше стає зовсім тихо.

Я дивлюся вперед
і бачу крізь сірість слабке світло.
Не знаю, що воно означає.
Не знаю, чи варто до нього йти.

Але ноги знову роблять крок.

Потім ще один.

І ще.

Туман поглинає мої сліди,
вітер забирає останні слова.
Я йду туди, де закінчується дорога,
і де, можливо, починається нова.